М.Коцюбинський: «Тіні забутих предків»

Iван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульськiй родинi Палiйчукiв. Двадцятою i останньою була Анничка.

Не знати, чи то вiчний шум Черемошу i скарги гiрських потокiв, що сповняли самотню хату на високiй кичерi, чи сум чорних смерекових лiсiв лякав дитину, тiльки Iван все плакав, кричав по ночах, погано рiс i дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозi одвертала од нього очi. Не раз вона з ляком думала навiть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвiтила свiчки - i хитра бiсиця встигла обмiняти її дитину на своє бiсеня.

Туго росла дитина, а все ж пiдростала, i не стямились навiть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке i не вiдоме нiкому або без причини кричить. Гачi на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очi, роззявило рота i верещить.

Тодi мати виймала люльку з зубiв i, замахнувшись на нього, люто гукала:

- Iгi на тебе! Ти, обмiнiннику. Щез би у озеро та в трiски!..

I вiн щезав.

Котивсь зеленими царинками, маленький i бiлий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний лiс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмiдь лабами.

Звiдси дивився на гори, близькi й далекi верхи, що голубiли на небi, на смерековi чорнi лiси з їх синiм диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Пiд ним, в долинi, кипiв холодний Черемош. По далеких горбах дрiмали на сонцi самотнi оселi. Були так тихо i сумно, чорнi смереки безперестанку спускали сум свiй в Черемош, а вiн нiс його долом й оповiдав.

- Iва!.. Мо-ой! - гукали на Iвана од хати, але вiн того не слухав, збирав малини, пукав з листочкiв, робив свистiлку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси птахiв та всi тi згуки, що чув у лiсi. Ледве помiтний в лiсовiм зелi, збирав квiтки i косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь пiд сiном, що сохло на остривах, i спiвали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гiрськi потоки.

Коли Iвановi минуло сiм лiт, вiн уже дивився на свiт iнакше. Вiн знав вже багато. Умiв знаходити помiчне зiлля - одален, матриган i пiдойму, розумiв, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, i коли оповiдав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить?

Висловлюємося

Багаті не схожі на нас з вами - у них грошей більше.
Ернест Хемінгуей