Михайло Михайлович Коцюбинський
Видатний український письменник, громадський діяч. Він був і залишається одним з найоригінальніших наших прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.
Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, татарська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.
Інші ресурси
Тіні забутих предків
Iван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульськiй родинi Палiйчукiв. Двадцятою i останньою була Анничка.
Не знати, чи то вiчний шум Черемошу i скарги гiрських потокiв, що сповняли самотню хату на високiй кичерi(1), чи сум чорних смерекових лiсiв лякав дитину, тiльки Iван все плакав, кричав по ночах, погано рiс i дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозi одвертала од нього очi. Не раз вона з ляком думала навiть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвiтила свiчки - i хитра бiсиця встигла обмiняти її дитину на своє бiсеня.
Туго росла дитина, а все ж пiдростала, i не стямились навiть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке i не вiдоме нiкому або без причини кричить. Гачi(2) на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очi, роззявило рота i верещить.
Тодi мати виймала люльку з зубiв i, замахнувшись на нього, люто гукала:
- Iгi на тебе! Ти, обмiнiннику. Щез би у озеро та в трiски!..
I вiн щезав.
Котивсь зеленими царинками(3), маленький i бiлий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний лiс, де гаджуги(4) кивали над ним галузками, як ведмiдь лабами.
Звiдси дивився на гори, близькi й далекi верхи, що голубiли на небi, на смерековi чорнi лiси з їх синiм диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Пiд ним, в долинi, кипiв холодний Черемош. По далеких горбах дрiмали на сонцi самотнi оселi. Були так тихо i сумно, чорнi смереки безперестанку спускали сум свiй в Черемош, а вiн нiс його долом й оповiдав.
- Iва!.. Мо-ой! - гукали на Iвана од хати, але вiн того не слухав, збирав малини, пукав з листочкiв, робив свистiлку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси птахiв та всi тi згуки, що чув у лiсi. Ледве помiтний в лiсовiм зелi, збирав квiтки i косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь пiд сiном, що сохло на остривах(5), i спiвали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гiрськi потоки.
Коли Iвановi минуло сiм лiт, вiн уже дивився на свiт iнакше. Вiн знав вже багато. Умiв знаходити помiчне зiлля - одален, матриган i пiдойму, розумiв, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, i коли оповiдав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на свiтi панує нечиста сила, що арiдник (злий дух) править усiм; що в лiсах повно лiсовикiв, якi пасуть там свою маржинку(6): оленiв, зайцiв i серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрiчного в танець та роздирає нявки; що живе в лiсi голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях(7), нявки розводять свої безконечнi танки, а по скелях ховається щезник. Мiг би розказати i про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб спiвати пiсень, вигадувать байки i молитви, про потопельникiв, якi по заходi сонця сушать блiде тiло своє на каменях в рiчцi. Всякi злi духи заповнюють скелi, лiси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.
Не раз, прокинувшись уночi, серед ворожої тишi, вiн тремтiв, сповнений жахом.
Весь свiт був як казка, повна чудес, таємнича, цiкава й страшна.
Тепер вiн вже мав обов'язки - його посилали пасти корови. Гнав в лiс своїх жовтаню та голубаню, i коли вони потопали в хвилях лiсових трав та молодих смеречок i вже звiдти обзивались до нього, як з-пiд води, тужливим дзвоном своїх дзвiнкiв, вiн сiдав десь на узбiччi гори, виймав денцiвку (сопiлку) i вигравав немудрi пiснi, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцiвку i слухав iнших мелодiй, що жили в ньому, неяснi i невловимi.
Знизу пiдiймавсь до Iвана i затоплював гори глухий гомiн рiки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвiн колокiльця. З-за галузки смереки виглядали зажуренi гори, напоєнi сумом тiней од хмар, що все стирали блiду усмiшку царинок. Гори щохвилини мiняли свiй настрiй: коли смiялась царинка, хмурився лiс. I як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гiр, так трудно було дитинi спiймати химерну мелодiю пiснi, що вилась, трiпала крильцями коло самого вуха i не давалась.
Одного разу вiн покинув свої корови i подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помiтною стежкою пiдiймавсь вище i вище, помiж густi зарослi блiдої папоротi, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камiнця на камiнчик, перелазив через поваленi дерева, продирався крiзь гiллячки кущiв. За ним пiдiймався з долини вiчний шум рiчки, росли гори, i вже вставав на крайнебi блакитний привид Чорногори. Довгi плакучi трави крили тепер боки гори, дзвiнки корiв обзивались, як далеке зiтхання, все частiше попадалось велике камiння, що далi, на самiм вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обiймах корiнням смерек. Пiд ногами в Iвана кождий камiнь вкривали рудавi мхи, грубi м'якi, шовковi. Теплi i нiжнi, вони ховали у собi позолочену сонцем воду лiтнiх дощiв, м'яко вгинались i обiймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозiв i афин(8) запустила своє корiння у глибiнь моху, а зверху сипнула росою червоних та синiх ягiд.
Тут Iван сiв одпочити.
Нiжно дзвенiла над ним хвоя смерек, змiшавшись з шумом рiки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синiй димок од ватри(9), з-за Iгриця оксамитовим гулом котився грiм.
Iван сидiв i слухав, забувши зовсiм, що має доглядати корови.
I ось раптом в сiй дзвiнкiй тишi почув вiн тиху музику, яка так довго i невловимо вилась круг його вуха, що навiть справляла муку! Застиглий i нерухомий, витягнув шию i з радiсним напруженням ловив дивну мелодiю пiснi. Так люди не грали, вiн принаймнi нiколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотнiй лiс i не видно було живої душi. Iван озирнувся назад, на скелi, - i скаменiв. На каменi, верхи, сидiв "той", щезник, скривив гостру борiдку, нагнув рiжки i, заплющивши очi, дув у флояру. "Нема моїх кiз... Нема моїх кiз..." - розливалась жалем флояра. Та ось рiжки пiднялись вгору, щоки надулись i розплющились очi. "Є мої кози... Є мої кози..." - заскакали радiсно згуки, i Iван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородатi цапи.
Вiн хтiв тiкати - й не мiг. Сидiв прикутий на мiсцi i нiмо кричав од холодного жаху, а коли врештi видобув голос, щезник звинувся i пропав раптом у скелi, а цапи обернулись в корiння дерев, повалених вiтром.
Iван гнав тепер вниз, без тями, наослiп, рвав зрадливi обiйми ожин, ламав сухi гiллячки, котився по слизьких мхах i з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарештi впав. Скiльки лежав, не пам'ятає.
Прийшовши до себе i вздрiвши знайомi мiсця, вiн заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пiсня, здавалось, бринiла вже в ньому. Вiн вийняв денцiвку. Зразу йому не йшло, мелодiя не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам'ять, ловив якiсь згуки, i коли врештi знайшов, що вiддавна шукав, що не давало йому спокою, i лiсом поплила чудна, не вiдома ще пiсня, радiсть вступила у його серце, залляла сонцем гори, лiс i траву, заклекотiла в потоках, пiдняла ноги в Iвана, i вiн, пожбурнувши денцiвку в траву та взявшись у боки, закрутився в танцi. Перебирав ногами, ставав легко на пальцi, бив босими п'ятами в землю, щiбав голубцi, крутився i присiдав. "Є мої кози... Є мої кози..." - щось спiвало у ньому. На сонячнiй плямi полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав бiленький хлопчик, немов метелик пурхав зi стебла на стеблину, а обидвi корови - жовтаня i голубаня, просунувши голови межи галузки, привiтно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрiдка дзвонили йому до танцю.
Так знайшов вiн у лiсi те, чого шукав.
Вдома, в родинi, Iван часто був свiдком неспокою i горя. За його пам'ятi вже двiчi коло їх хати трембiтала трембiта(10), оповiщаючи горам i долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лiсi, а вдруге, коли браччiк Василь, файний веселий леЄiнь, загинув у бiйцi з ворожим родом, посiчений топiрцями. Се була стара ворожнеча мiж їхнiм родом i родом Гутенюкiв. Хоч всi в родинi кипiли злiстю й завзяттям на той диявольський рiд, але нiхто не мiг докладно розказати Iвановi, звiдки пiшла ворожнеча. Вiн теж горiв бажанням помститись i хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бiй.
То байка, що Iван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старинi двоє та п'ятеро дiтей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарi бiля церковцi.
Всi вони були богомiльнi, любили ходити до церкви, i особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осiвся по околишнiх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палiйчукiв.
Витягалось найкраще лудiння (одежа), новi крашеницi, писанi кептарi, череси i табiвки, багато набиванi цвяхом, дротянi запаски, черленi хустки шовковi i навiть пишна та бiлоснiжна гугля, яку мати обережно несла на цiпку через плече. Iван теж дiстав нову кресаню i довгу дзьобню, що била його по ногах.
Сiдлались конi, i суточками(11) зеленим верхом iшов пишний похiд та закосичував плай гейби червоним маком.
По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибранi люди. Зелена отава царинок розцвiталася раптом, вздовж Черемошу плив рiзнобарвний потiк, а десь високо, на чорному запиналi смерекових лiсiв, жаром горiв пiд ранiшнiм сонцем червоний дашок гуцульського парасоля. Незабаром Iван побачив стрiчу ворожих родiв. Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькiй дорозi, мiж скелею i Черемошем, зробився тиск. Вози, кiннi i пiшi, чоловiки й жiнки - спинились i збились в купу. В лютому Євалтi, що звiявсь одразу, як вихор, невiдомо од чого, заблищали залiзнi бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремiнь i криця, стялись роди- Гутенюки з Палiйчуками, i перше нiж Iван встиг розiбрати, про що їм йдеться, тато розмахнув бартку i вдарив плазом комусь по чолi, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь(12), кинулась одтягати. а вже людина з лицем червоним, як його гачi, тяла барткою ворога в голову, i похитнувся Iванiв тато, як пiдтята смерека. Iван кинувся в бiйку. Не пам'ятав, що робить. Щось пiдняло його. Але дорослi потолочили йому ноги, i вiн не мiг протиснутись туди, де бились. Все ще гарячий, роз'юшений злiстю, вiн наскочив з розгону на маленьке дiвча, що тряслось з жаху бiля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дiвка! I, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку i почала тiкати. Iван зловив її коло рiки, шарпнув за пазуху i роздер. Звiдти впали на землю новi кiсники, а дiвчинка з криком кинулась їх захищати. Але вiн видер i кинув у воду. Тодi дiвчинка, зiгнута вся, подивилась на нього спiдлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей i спокiйно сказала:
- Нiчьо... В мене є другi... май лiпшi.
Вона наче його потiшала.
Здивований лагiдним тоном, хлопець мовчав.
- Менi неня купила нову запаску... i постоли... i мережанi капчурi... i...
Вiн все ще не знав, що сказати.
- Я си обую файно та й буду дiвка...
Тодi йому заздрiсне стало.
- А я вже вмiю грати в денцiвку.
- Наш Федiр зробив си таку файну флояру... та й як зайграє...
Iван надувся.
- Я вже щезника бачив.
Вона неймовiрно подивилась на нього.
- А наш о ж ти б'єш си?
- А ти нашо коло воза стояла?
Вона подумала трохи, не знаючи, що одповiсти, i почала шукать щось за пазухою.
Витягла врештi довгий цукерок.
- Ади!
Половину вкусила, а другу поважним, повним довiр'я рухом подала йому.
- На!
Вiн завагався, але узяв.
Тепер вони вже сидiли рядочком, забувши про вереск бiйки й сердитий шум рiчки, а вона оповiдала йому, що зветься Марiчка, що пасе вже дроб'єта (вiвцi), що якась Марцинова - слiпа на одно око - покрала у них муку... i таке iнше, обом цiкаве, близьке i зрозумiле, а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Iваново серце...
I втретє затрембiтала трембiта про смерть в самотнiй хатi на високiй кичерi: другого дня по бiйцi помер старий Палiйчук.
Тяжкi часи настали в родинi Iвана по смертi Єазди. Загнiздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по однiй, i маржина десь танула так, як по горах весною снiги.
Але в Iвановiй пам'ятi татова смерть не так довго жила, як знайомiсть з дiвчам, що, скривджене ним безневинно, повним довiр'я рухом подало йому половину цукерка. В його давнiй i безпричинний смуток влилась нова течiйка. Вона несвiдомо тягла його в гори, носила по сусiднiх кичерах, лiсах i долинах, де б вiн мiг стрiти Марiчку. I вiн стрiвся нарештi з нею: пасла ягнята.
Марiчка його прийняла, як би давно сподiвалась: вiн буде з нею пасти овечки. А й справдi! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокiльцi та вирiкують в лiсi, а вiн йме пасти її ягнята.
I як вони пасли!
Бiлi ярки, забившись у холодок пiд смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дiтей, дзвонячи в тишi молодим смiхом. Втомившись, вони забирались на бiле камiння i лячно зазирали звiдти у прiрву, з якої стрiмко пiдiймався у небо чорний привид гори i дихав синню, що не хтiла тануть на сонцi. В щiлинi помiж горами летiв в долину потiк i тряс по камiннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо i лячно у вiковiчнiй тишi, яку берiг лiс, що дiти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило i побiльшало до найбiльших розмiрiв усякий згук, що мусив жить в лiсi, i їм часом здавалось, що вони чують чийсь хiд потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей.
- Чуєш, Iва? - шепотiла Марiчка.
- Чому б не мав чути? А чую.
Вони обоє знали, що то бродить по лiсi невидима сокира, гупа об дерева i хека з втомлених грудей.
Ляк проганяв їх звiдти в долину, де потiк плив спокiйнiше. Вони робили собi курбало у потоцi, глибоке мiсце, i, роздягшись, бовтались в нiм, як двоє лiсних звiрят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснiм волоссi i било в очi, а льодова вода потоку щипала тiло.
Марiчка перша змерзала i пускалася бiгти.
- Стiй,гукав на неї Iван,- звiдки ти?
- З Я-вор-рова,- цокотiла зубами синя Марiчка.
- А чия ти?
- Ковальова.
- Бувай здорова, ковальова! - щипав її Iван i пускавсь доганяти, аж поки потомленi, але загрiтi, не падали на траву.
В тихiм плесi потiчка, над яким горiв царiвник сонячним свiтом та синiв лабуштан низкою черевичкiв, жалiбно кумкали жаби.
Iван нахилявся понад потоком i питав жабу:
- Кума-кума, шо-с варила?
- Бурак - борщ. Бурак - борщ. Бурак - борщ... - кректала Марiчка...
- Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! - верещали обоє, заплющивши очi, аж жаби здивовано мовкли.
I так вони пасли, що не раз розгубили овечки.
Коли вони старшими стали, забави були вже iншi.
Тепер Iван був уже леЄiнь, стрункий i мiцний, як смерiчка, мастив кучерi маслом, носив широкий черес i пишну кресаню. Марiчка теж вже ходила в заплiтках, а се значити мало, що вона вже готова й вiддатись. Не пасли бiльше вкупi ягнята i стрiчались лиш в свято або в недiлю. Сходились коло церкви або десь в лiсi, щоб стариня не знала, як кохаються дiти. ворожих родiв. Марiчка любила, коли вiн грав на флояру. Задуманий все, встромляв очi кудись поза гори, неначе видiв, чого не бачили другi, прикладав мережану дудку до повних уст, i чудна пiсня, якої нiхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигiдно послали свої тiнi смереки. Холодно було i мороз йшов поза шкуру, коли вилiтали першi свистячi згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже бог-сонце i вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, i задзвенiла земля од спiву потокiв. Розсипалось сонце пилом квiток, легким ходом iдуть по царинках нявки, а пiд ногами у них зеленiє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим смiхом засмiялися трави, на всьому свiтi тiльки двi барви: в зеленiй - земля, в блакитнiй - небо... А долом Черемош мчить, жене зелену кров гiр, неспокiйну й шумливу...
Трембiта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра...
Заграло серце у вiвчарiв, заблеяли вiвцi, учувши пашу.. Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломiв, з гайна, встає на заднi лаби ведмiдь, пробує голос i вже бачить заспаним оком свою поживу.
Б'ють плови(13) веснянi, ричать громом гiрськi верхи - i дух злого холодом вiє од Чорногори... а тут раптом з'являється сонце - праве боже лице - i вже дзвенить у коси, що кладуть сiно в полiг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима трiпають крильця...
Ой прибiгла з полонинки
Бiлая овечка -
Люблю тебе, файла любко,
Та й твої словечка...
Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть лiси холоднi сни лiтньої ночi, плачуть дзвiнки коров, i гори безперестанку спускають сум свiй в потоки.
З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лiсi, аж гори одвiтно зiтхають,- i знову плаче трембiта. Тепер вже на смерть... Спочив хтось навiки по тяжкiй працi. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже спiваночка комусь си скiнчила...
Марiчка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,- спiванками. Вона їх знала безлiч. Звiдки вони з'являлись - не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисцi, хлюпались у купелi, родились у її грудях, як сходять квiтки самосiйнi по сiножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на свiтi: чи пропала овечка, полюбив леЄiнь, зрадила дiвка, заслабла корова, зашумiла смерека - все виливалось у пiсню, легку i просту, як тi гори в їх давнiм, первiснiм життi.
Марiчка i сама вмiла складати пiснi. Сидячи на землi, поруч з Iваном, вона обiймала свої колiна i потиху гойдалася в такт. її круглi литки, опаленi сонцем i од колiн голi до червоних онучiв, чорнiли пiд полою сорочки, а повнi губи мило ламались, коли вона починала:
Зозулька ми закувала сива та маленька.
На все село iскладена пiсенька новенька...
Марiччина пiсня оповiдала всiм добре знайому подiю, ще свiжу: як зчарувала Андрiя Параска, як вiн вмирав од того та навчав не любити чужi молодицi. Або про горе матерi, якої син загинув у лiсi, придушений деревом. Пiснi були сумнi, простi i ревнi, аж краяли серце. Вона їх звичайно кiнчала:
Ой кувала ми зозулька та й коло потiчка.
А хто iсклав спiваночку? Йванкова Марiчка.
Вона давно вже була Iванкова, ще з тринадцяти лiт. Що ж в тому дивного було? Пасучи вiвцi, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вiвцi,- все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жадна нечиста думка не засмiтила їй серця. Правда, кози та вiвцi стають од того кiтнi, але людям помагає ворожка. Марiчка не боялась нiчого. За поясом, на голiм тiлi, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй нiщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марiчка лукаво осмiхалась до себе i обiймала Iвана за шию.
- Любчику Iванку! Ци будемо в парi усе?
- Єк бог даст, моє солодашко.
- Ой, нi! Велику пiзьму має у серцi стариня наша. Не набутися нам.
Тодi його очi темнiли i груз топiрець в землю.
- Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб'є, а ти будеш моєю.
- Ой мой-мой! Шо ти говориш...
- Шо чуєш, душко.
I наче на злiсть старинi вiн на танцях вимахував дiвкою так, що аж постоли розсiдались.
Однак не все так складалось, як думав Iван. Газдiвство його руйнувалось, вже не було коло чого усiм робити i треба було йти в найми.
Жура гризла Iвана.
- Мушу йти в полонину, Марiчко,- сумував, вiн заздалегiдь.
- Шо ж, йди, Iванку,- покiрно обзивалась Марiчка.- Така нам доля судилась...
I вона спiванками косичила їх розлучення, Їй було жалко, що надовго перервуться їхнi стрiчi в тихому лiсi. Обiймала за шию Iвана та, тулячи до його лиця бiляву головку, стиха спiвала йому над вухом:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину.
- Iзгадаєш?
- Iзгадаю, Марiчко.
- Нiчьо! - потiшала вона його.- Ти меш, сарако, вiвчарити, я му сiно робити. Вилiзу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти менi затрембiтай... Може, почую. Як муть мряки сiдати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нiчку зазорiє небо, я му дивитись, котра зiрка над полонинков - тоту бачить Iванко...
Тiльки спiвати залишу....
- Чьому? Спiвай, Марiчко, не втрачай веселостi свої, я си хутко поверну.
Але вона тiльки сумно головою хитала.
Спiваночки мої милi,
Де я вас подiю?
Хiба я вас, спiваночки,
Горами посiю, -
стиха обiзвалась до нього Марiчка.
Гой ви мете, спiваночки,
Горами спiвати,
Я си буду, молоденька,
Сльозами вмивати.
Марiчка зiтхнула i ще сумнiше додала:
Ой як буде добра доля,
Я вас позбираю,
А як буде лиха доля,
Я вас занехаю...
- Отак i менi... Може, i занехаю...
Iван слухав тоненький дiвочий голос i думав, що вона давно вже засiяла гори спiванками своїми, що їх спiвають лiси й сiножатi, грунi й полонини, дзвонять потоки i виспiвує сонце... Але прийде пора, вiн поверне до неї, i вона знов позбирає спiванки, щоб було одбуть чим весiлля...
Початок
[Читати далі...]